Правова основа містобудівного кадастру. Частина 2 - Геогрфія - Уроки, реферати, виховні роботи та багато іншого - Обмін досвідом


Форма входу

Вітаю Вас Гість!

Пошук

чат

200

Наше опитування

Чи потрібне зовнішнє оцінювання
Усього відповідей: 235

Статистика


Усього онлайн: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Стаття » Геогрфія

Правова основа містобудівного кадастру. Частина 2

3. Спеціальні правові режими земель історико-культурного призначенн.

1. До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, ме­моріальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладови­ща, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, спо­руди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки істо­ричного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудо­ви міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, про­мислової, військової, культової архітектури, народного зод­чества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Виділення земель історико-культурного призначення в окрему категорію земель особливої державної охорони пов'язане з необ­хідністю збереження об'єктів культурної спадщини українського народу, які знаходяться на відповідних землях.

Унікальний історико-культурний потенціал України був відне­сений Генеральною схемою планування території України, за­твердженою Законом України від 7 лютого 2002 р. № 3059-Ш, до передумов використання її території, що сприяють соціально-еко­номічному розвитку держави. Саме тому забезпечення рекон­струкції та реставрації історичних будівель, охорони і збереження пам'яток історико-культурної спадщини, природного ландшафту визнано одним із пріоритетних завдань у сфері містобудування (Указ Президента України «Про пріоритетні завдання в сфері міс­тобудування» від 13 травня 1997 р.).

Об'єктом культурної спадщини законодавство України може ви­знати місце, споруду (витвір), комплекс (ансамбль), їх частини, по­в'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природ­но-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічно­го, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мис­тецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автен­тичність.

Склад цих земель та їх поділ на види залежно від характеру об'єктів, які на них розташовані, визначається коментованою статтею. Такий поділ є похідним від класифікації об'єктів куль­турної спадщини, наведеній у ст. 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р., хоча ці дві класифіка­ції повністю не співпадають.

Більш широкий, порівняно з ст. 53 ЗК, перелік видів об'єктів культурної спадщини, який дається в Законі «Про охорону куль­турної спадщини», свідчить про те, що для надання земельній ділянці статусу земель історико-культурного призначення недо­статньо лише наявності на відповідній території історико-куль­турного об'єкта - необхідно визнання особливого статусу такого об'єкта державою шляхом вчинення певних юридичних дій, зо­крема включення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, Списку охоронюваних ар­хеологічних територій України, Списку історичних населених місць України тощо.

Державний реєстр нерухомих пам'яток України ведеться за ка­тегоріями пам'яток національного та місцевого значення. Поря­док визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до Реєстру на об'єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки (ст. 13 Закону «Про охорону об'єктів культурної спадщини»).

Занесення до Реєстру пам'яток національного значення, вилу­чення з нього, зміна категорії пам'ятки провадиться згідно з по­становою Кабінету Міністрів за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Щодо пам'яток місцевого значення рішення приймається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або Українського товариства охорони пам'яток історії та культу­ри, інших громадських організацій, до статутних завдань яких на­лежать питання охорони культурної спадщини.

Відповідно до ст. 31 Закону «Про охорону культурної спадщи­ни» топографічно визначені території чи водні об'єкти, в яких міс­тяться об'єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, можуть оголошуватися рішенням центрального органу виконав­чої влади у сфері охорони культурної спадщини охоронюваними археологічними територіями на обмежений або необмежений строк за поданням відповідного органу охорони культурної спад­щини. Правовий режим охоронюваної археологічної території ви­значається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Список охоронюваних археологічних територій України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Ка­бінетом Міністрів України.

З метою захисту традиційного характеру середовища населе­них місць вони заносяться до Списку історичних населених місць України. Відповідний Список за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затвер­джується Кабінетом Міністрів України.

Межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історич­них ареалів населених місць визначаються у порядку, встановле­ному Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проект­ною документацією, яка затверджується центральним органом ви­конавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповно­важеними ним органами охорони культурної спадщини.

Крім вимог національного законодавства у сфері збереження об'єктів культурної спадщини і земель під ними, Україна виконує й міжнародні зобов'язання, що на неї покладаються відповідно до міжнародних договорів, учасницею яких вона є. Так, ще в статусі Української РСР Україна ратифікувала Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (Париж, 1972 р.; ра­тифіковано Указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 жовтня 1988р.№6673-ХІ).

Ця Конвенція спрямована на забезпечення виділення і особли­вої охорони на національному та світовому рівнях найбільш цін­них об'єктів. Країни-учасниці забезпечують найефективнішу, на­скільки це можливо, охорону та популяризацію таких об'єктів. Вони мають проводити спільну політику задля надання культур­ному і природному надбанню певного статусу в суспільному жит­ті та включення охорони таких об'єктів до загальнодержавних програм.

Конвенція передбачає відповідні юридичні, наукові, технічні, адміністративні та фінансові заходи на національному рівні для виявлення, охорони, збереження і популяризації культурної та природної спадщини. Держави-учасниці повинні сприяти ство­ренню національних та регіональних центрів з цих питань.

Поважаючи суверенні права держав-учасниць, Конвенція, ра­зом з тим, визнає загальним надбанням світової спільноти об'єк­ти, віднесені до даної категорії відповідно до національного зако­нодавства. Наголошується, що для охорони цього надбання дер­жави мають співробітничати.

Для забезпечення виконання визначених завдань створено Ко­ординаційний комітет і Фонд всесвітньої культурної та природної спадщини. Передбачено, що будь-яка держава - Сторона Конвен­ції може звертатися з проханням про надання міжнародної допо­моги на користь цінностей, розташованих на її території.

1. Землі історико-культурного призначення можуть пе­ребувати у державній, комунальній та приватній власності.

2. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель.

3. Порядок використання земель історико-культурного при­значення визначається законом.

1. Згідно з ч. 1 коментованої статті землі історико-культурного призначення можуть перебувати в усіх трьох формах земельної власності: державній, комунальній та приватній.

Для оцінки особливостей права власності на землі відповідної категорії слід звернутись до правового регулювання відносин власності на пам'ятки історії та культури, оскільки саме ці об'єкти дають підстави для надання землям, на яких вони розташовані, особливого охоронного статусу і за загальним правилом визнача­ють суб'єктів власності на відповідні земельні ділянки.

Особливості здійснення права власності на пам'ятки історії та культури регулюються розділом IV Закону України «Про охорону культурної спадщини». Стаття 17 цього Закону, а також ст. 21 Основ законодавства України про культуру (Закон від 14 лютого 1992 р.) також декларують можливості розвитку всіх форм влас­ності на об'єкти культурної спадщини. Аналіз відповідних норм, однак, дає підстави стверджувати, що положення земельного за­конодавства про можливість перебування земель історико-куль­турного призначення у державній, комунальній та приватній влас­ності не є універсальним, тобто таким, що поширюється на всі види земель цієї категорії, оскільки є категорії пам'яток, які не мо­жуть перебувати в комунальній та приватній власності, а саме - пам'ятки археології. Усі пам'ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі пред­мети, незалежно від форми власності території чи водного об'єк­та, на яких вони розташовані, є державною власністю.

Однак останнє застереження має дуже обмежену сферу застосу­вання, оскільки право власності на землі історико-культурного призначення, і на інші землі, за загальним правилом є похідним від права власності на об'єкти нерухомості, що знаходяться на ній. Це дає підстави стверджувати, що й землі, зайняті під об'єктами, передбаченими п. «б» ч. 1 ст. 53, за загальним правилом перебува­ють у державній власності. Орієнтиром щодо віднесення історико-культурної пам'ятки до археологічної є її включення до Списку охоронюваних археологічних територій України.

Відповідно до ч. З п. «в» ст. 83 ЗК землі під об'єктами істори­ко-культурного призначення, що мають особливу цінність, нале­жать до земель комунальної власності, які не можуть передава­тись у приватну власність, якщо інше не передбачено законом. А згідно з ч. З п. «в» ст. 84 ЗК до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать землі під історико-культурними об'єктами, що мають національне та за­гальнодержавне значення.

Не можуть бути приватизовані також землі, зайняті пам'ятка­ми, включеними до Переліку пам'яток, які не підлягають привати­зації. Відповідний Перелік затверджується Верховною Радою України.

Всі інші об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, мо­жуть бути відчужені, а також передані власником (уповноваже­ним ним органом) у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі. Але в усіх випадках такого відчу­ження чи передачі законодавець вимагає погодження відповід­ного органу охорони культурної спадщини. Порядок погоджень встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Особа, якій передається в управління, володіння чи користування пам'ятка, зобов'язується дотри­мувати й режим використання земель, на яких знаходиться відпо­відна пам'ятка.

Право власності на пам'ятку має бути посвідчено документаль­но, з обов'язковою вказівкою на категорію пам'ятки, дату і номер рішення про її державну реєстрацію.

При продажу пам'ятки власник або уповноважений ним орган зобов'язані у письмовій формі повідомити про це відповідний ор­ган охорони культурної спадщини та центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини із за­значенням ціни та інших умов продажу, на яких він її продає.

Право привілеєвої купівлі пам’ятки не застосовується, якщо покупцем пам'ятки, яка перебуває у приватній власності, є близь­кі родичі продавця.

2. Відповідно до п. «а» ст. 112 ЗК охоронні зони створюються навколо об'єктів культурної спадщини з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів.

Законодавство про охорону об'єктів культурної спадщини дає визначення зонам охорони пам'ятки та виділяє їх види.

Зони охорони пам'ятки встановлюються з метою захисту тра­диційного характеру середовища як окремих пам'яток, так і їх комплексів (ансамблів) навколо пам'ятки. Вони можуть створю­ватись у вигляді охоронних зон, зон регулювання забудови, зон охоронюваного ландшафту, зон охорони археологічного культур­ного шару, в межах яких діє спеціальний режим.

Межі та режими використання зон охорони пам'яток визнача­ються відповідною науково-проектною документацією та затвер­джуються центральним органом виконавчої влади у сфері охоро­ни культурної спадщини або уповноваженими ним органами охо­рони культурної спадщини.

Порядок визначення меж зон охорони пам'яток встановлюєть­ся центральним органом виконавчої влади у сфері охорони куль­турної спадщини.

У межах зон охорони пам'яток забороняються містобудівні, ар­хітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоратив­ні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охо­рони культурної спадщини і без погодження з Інститутом архео­логії Національної академії наук України.

Території охоронних зон належать до земель історико-культурного призначення, що відображається в державних земельних кадастрах, планах землекористування, проектах землеустрою, іншій проектно-планувальній документації.

Встановлення зон охорони пам'яток не може бути підставою для примусового вилучення з володіння (користування) земель­них ділянок у юридичних та фізичних осіб за умов дотримання землевласниками та землекористувачами правил використання земель історико-культурного призначення.

Специфічне регулювання стосовно правового режиму зон охо­рони пам'яток містить Закон України «Про рекламу» від 3 липня 1996 р., ст. 15 якого передбачає обмеження на розміщення зовніш­ньої реклами (тобто реклами, що розміщується на окремих спе­ціальних конструкціях, щитах, екранах, розташованих просто не­ба, на фасадах будинків та споруд) у межах охоронних зон пам'я­ток історії та культури. Розміщення такої реклами дозволяється лише за погодженням з відповідними міністерствами (відомства­ми) або місцевими органами влади.

3. Порядок використання земель історико-культурного призна­чення визначається відповідно до законодавства України про культуру та про охорону об'єктів культурної спадщини і пов'яза­ний з характером об'єкта, під яким знаходиться відповідна зе­мельна ділянка, його загальнодержавним (національним) чи міс­цевим статусом і низкою інших факторів.

Використання пам'ятки має здійснюватися відповідно до ре­жимів використання, встановлених органами охорони культурної спадщини, у спосіб, що потребує якнайменших змін пам'ятки та забезпечує збереження її матеріальної автентичності, просторової композиції, а також елементів обладнання, упорядження, оздоби тощо.

Режими використання пам'яток встановлюють:

центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культур­ної спадщини - щодо пам'яток національного значення;

орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автоном­ної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини об­ласних, Київської та Севастопольської міських, районних держав­них адміністрацій - щодо пам'яток місцевого значення.

За загальним правилом, пам'ятки, їх частини, пов'язане з ними рухоме та нерухоме майно забороняється зносити, змінювати, пе­реміщувати (переносити) на інші місця. Такі дії допускаються ли­ше як виняток з дозволу Кабінету Міністрів України, за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культур­ної спадщини, у випадках коли неможливо зберегти пам'ятку на місці, за умови проведення комплексу науково обґрунтованих за­ходів з вивчення та фіксації пам'ятки (охоронних досліджень).

Якщо землі історико-культурного призначення зайняті під му­зеєм, то відповідний режим охорони та використання земельної ділянки визначається Законом України «Про музеї та музейну справу». На території, відведеній для музею, забороняється діяль­ність, що суперечить його функціональному призначенню або мо­же негативно впливати на стан зберігання музейного зібрання, а також інша діяльність, яка є несумісною з діяльністю музею як за­кладу культури.

На цій території згідно із статутом музею дозволяється функ­ціональне зонування території, а саме - поділ її на зони:

заповідну, призначену для зберігання та охорони найбільш цін­них історико-культурних комплексів і окремих об'єктів;

експозиційну - для стаціонарного демонстрування великогаба­ритних музейних предметів і використання в культурно-пізнаваль­них цілях;

наукову - для проведення науково-дослідної роботи;

рекреаційну - для відпочинку та обслуговування відвідувачів музею;

господарську - для розміщення допоміжних господарських об'єктів.

Музей здійснює користування землею, іншими природними ре­сурсами та несе відповідальність за дотримання норм щодо їх охо­рони і раціонального використання.

Використана література

1.     Методичні вказівки «Основи містобудівного кадастру» Проект зміни цивільного призначення земельної ділянки, Коломия, 2005 р.

2.     М.Г.Ступень, І.М. Добрянський Містобудівний кадастр, Львів 2003 р.

3.     Земельний кодекс України за загальною редакцією В.В.Медведчука, Київ, 2004 р.

4.     М.Г. Ступень, Р.Й. Гулько «Кадастр населених пунктів» Львів «Новий Світ – 2000», 2005 р.
Категорія: Геогрфія | Додав: stdynzosh (13.04.2009)
Переглядів: 699 | Рейтинг: 0.0/0
Усього коментарів: 0
Додавати коментарі можеть тільки зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]